Підстави та правові наслідки визнання договору недійсним і визнання факту неукладеності правочину

24.08.2011, 12:08

Як правильно сформулювати предмет позову в разі невідповідності договору нормам чинного законодавства?

Тема вивчалась неодноразово, та незважаючи на те все одно є актуальною, оскільки кожний день виникають спори щодо відповідності договорів нормам чинного законодавства.

Якщо спір таки дійшов до суду, то надзвичайно важливо правильно сформулювати предмет позову, оскільки від того в певній мірі залежить на чию користь буде прийнято судове рішення.

В даній статті ми розглянемо різницю між встановленням факту неукладеності договору та визнання договору недійсним, а також проаналізуємо правові наслідки для сторін в разі задоволення їх вимог.

Згідно ст. 639 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним, коли йому надано тієї форми, про яку домовились сторони, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Статтями 207, 208 ЦК України передбачено, що правочини між юридичними особами належить вчиняти в письмовій формі. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку, якщо він підписаний його стороною.

Стаття 180 Господарського кодексу України вказує, що господарський   договір  вважається  укладеним,  якщо  між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто  згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного  виду,  а  також  умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

На практиці часто виникає ситуація, коли при укладанні договору не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору і одна зі сторін звертається до суду з вимогою визнати такий договір неукладеним або недійсним. В даному разі потрібно чітко розмежовувати підстави для визнання договору неукладеним та недійсним. Окрім того, необхідно враховувати судову практику.

Так, постановою Вищого господарського суду України від  26 червня 2008 р.  у справі № 40/521-07  позивачу було відмовлено в задоволенні позову про визнання договору неукладеним на тій підставі, що предмет позову у даній справі не співвідноситься із встановленим законом способом захисту права. Суд в мотивувальній частині зазначив, що заявлена  позивачем вимога про визнання договору неукладеним не відповідає встановленим статтею 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України способам захисту цивільних прав, тобто, не може бути самостійним предметом розгляду і доказування в окремій справі. Оскільки відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори, то неукладення договору, тобто його відсутність, не породжує цивільних прав та обов’язків, отже сам лише факт неукладення договору не порушує та не оспорює права і охоронювані законом інтереси сторін між якими не укладено договір.

Вимога про визнання договору неукладеним є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення. Такий факт може встановлюватись господарським судом лише при існуванні і розгляді спору, який виник між особами, про право цивільне. Встановлення цього факту є елементом фактичних обставин справи та обґрунтованості позовних вимог. Така вимога не призводить до поновлення порушених прав, а тому вона не може бути предметом спору та самостійно розглядатись в окремій справі.

Як діяти стороні, яка вважає, що договір є неукладеним? І яким чином повернутись до стану, який існував до моменту підписання договору, тим більш якщо сторона частково або в повній мірі виконала зобов’язання?

В постанові  № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно зі статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

В даному випадку особі потрібно звернутись за захистом своїх прав до відповідного суду шляхом стягнення  безпідставно отриманих коштів.

Для дійсності правочину він повинен відповідати нормам чинного законодавства, інтересам  держави  і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення  учасника  правочину  має  бути  вільним   і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. В разі, якщо одна з передумов перелічених вище не є дотриманою при укладенні договору, то такий договір є оспорюваним і може бути визнаним судом недійсним. Якщо ж недійсність  договору встановлена законом  – то є  нікчемний  правочин. І визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Наслідком визнання договору в судовому порядку недійсним є те, що такий правочин вважається недійсним з моменту його вчинення і застосовується двостороння реституція, тобто у разі  недійсності  правочину  кожна  із  сторін зобов’язана повернути другій  стороні  у  натурі  все,  що  вона  одержала  на виконання   цього   правочину,   а   в  разі  неможливості  такого повернення,  зокрема тоді,  коли одержане полягає  у  користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

На практиці частим явищем є ситуація, коли договір визнаний в судовому порядку недійсним та судом не застосовано наслідки недійсності договору, а одна зі сторін не повертає в добровільному порядку все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Постановою  № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Тобто, якщо жодна зі сторін правочину або інша заінтересована особа, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину не заявила до моменту розгляду справи по суті вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, а суд не застосував з власної ініціативи реституцію, то в даному разі на підставі рішення, яке вступило в закону силу сторона має право звернутись з окремим позовом про застосування зазначених наслідків недійсності правочину.

Тобто, аналізуючи підстави для встановлення факту неукладеності договору та визнання договору недійсним констатуємо, що то два абсолютно різні правові інститути, які взаємовиключають одне одного.

Автор: Наталія Хмєльовська